Видавництво Білка - книги про сучасну Україну та українців

Коли в нашу «дорослу» бібліотеку дуже добра людина подарувала книгу «Шептуха», та ще й з автографом авторки, я вхопила її перша. Але бажаючих її прочитати було стільки, що книгу довелося просто за 2 дні проковтнути. І вийшло таке собі «ознайомлення з текстом». Тож пізніше я чемно знову стала в чергу на прочитання. І ось тепер я не просто читала, я смакувала кожну сторінку. Тут немає карколомних поворотів, хіба що автомобільна аварія, яка стане поворотним (вибачайте за тавтологію) пунктом в житті Ольги Петрівни. Тут є звичайне життя жінки середнього віку, у якої, на перший погляд, все чудово: є родина (донька, мама, чоловік), кіт Мурчик, улюблена робота, певний рівень достатку, поїздки за кордон. Ось тільки для щастя чогось не вистачає. І приходить час, щоб це «щось» спробувати знайти. А заодно знайти себе. Почути і побачити себе, прийняти свій вік, всі свої зміни. Зрозуміти свою цінність для себе, а не як додаток до інших. Але не думайте, що для цього пізнання Ольга Петрівна сіла десь у тихому куточку в «позу лотоса» і занурилася у свій внутрішній світ. Тихий куточок знайшовся у вигляді успадкованої бабиної хати в далекому селі на прикордонні. Також у спадок від баби Ользі несподівано дісталася ще й репутація Шептухи (місцевої чи то знахарки, чи то відьми). Тож і стосунки з сільськими жителями складалися непросто, і побут виявився нелегким, і ще один Кіт (або не кіт) з’явився. Навіть звичайна драбина показувала свій норов і з нею прийшлося домовлятися). А ці розмови з єхидним внутрішнім голосом! Признайтеся, ви ж теж любите поговорити самі з собою? Цікаво, і що вам внутрішній голос каже? І от у таких умовах виявилося, що є у Ольги і внутрішня сила, і вміння налагодити стосунки з сусідами (хоча з деякими прийшлося діяти дуже радикальними способами), і співпереживання, і здатність надати і прийняти допомогу. І почуття гумору, аякжеж. Я кайфувала від деталей: від давнішнього, з дитинства, слова «гостинчик», від згадки про дуже модне колись «плаття з дрібною резиночкою на місці грудей». Взагалі, я думаю, практично кожна читачка цієї дуже жіночої книги знайде в ній щось, що відгукнеться саме їй. От тільки назвати книгу «жіночим романом» не випадає. Бо це також історія українського прикордоння напередодні та на початку повномасштабного вторгнення. Історія людей, які відчайдушно не хотіли вірити, що війна прийде до них. Людей, які хоронили мертвих і рятували живих, які звали на допомогу силу роду і отримували її. Так, в романі є містика, але вона якась дуже життєва, та, в яку віриш: саме так все і було. А ще я пам’ятаю, як до виходу роману його авторка пані Тамара, писала, що побачила дуже незвичайну картину і зрозуміла, що саме такою вона уявляла обкладинку майбутньої книги. Тож у книзі можна прочитати про художницю, яка створила цю картину, а також про видавництво «Білка», яке видало «Шептуху». «Ці руки чужих чоловіків не крали» «Ми заохали і забігали: тобто вона заохала, а я забігала» «… я гнала від себе думку, що чудес не буває. Не буває – значить, буде. Правда ж, бабо?»

Класна книга.цікава та читається легко . ??

Мій побратим із 207 бата.

Чувак! Давай ее сюда )

Мене підкупив опис книги на сайті: історія про зникнення молодого хлопця під час окупації міста. Схожий сюжетний мотив уже траплявся мені у Романа Буданова в "Стаханівському русі", але там він був лише частиною передісторії головного героя. Уже тоді ця тема мене дуже вразила, і я подумала, що вона заслуговує на глибше й самостійніше осмислення. Тож рада, що авторам вдалося зробити її основою та помістити в доволі незвичний для неї формат - детективну історію про серійного маніяка. Як і в житті немає чіткого поділу на чорне і біле, так і роман складається з кількох сюжетних ліній, які поступово переплітаються, часом у неочікуваний спосіб. Для мене він порушує дві важливі теми. Перша - життя маленьких містечок, де пошук справедливості часто ускладнюють місцеві еліти й віддаленість від обласних центрів (привіт, Бузьків Сад). Друга - деокупація та доля людей, які пережили окупацію. Якщо про перше сучасна українська література говорить уже досить багато, то друга тема поки що залишається недостатньо осмисленою. Окремо хочу згадати головних героїв. Не знаю, чи був це свідомий задум авторів, але мені здалося, що за образом Віри Опанасенко стоїть Ольга Брильова, а за Данилом Кіпнісом - Арсеній Брильов. Не знаю, наскільки це справді так, але під час читання ця паралель здавалася мені очевидною. Також сподобалося, що однією з центральних постатей стала сильна жіноча персонажка. У моєму читацькому досвіді українських детективів цю роль частіше відводять чоловікам, тож такий вибір виглядав приємним винятком. Загалом обидва головні герої прописані переконливо, без відчуття "картонності". Єдине, що трохи вибивало мене з тексту, - окремі мемні жарти щодо опису дій Віри. Вони здалися мені не зовсім органічними, хоча, можливо, це було свідоме рішення авторів або я просто інакше сприйняла цей образ. Попри те, що дія відбувається у вигаданому містечку й у 2016 році, під час читання я не раз думала про те, що сьогодні багато таких міст уже понівечені війною. Однозначно рекомендую цю книжку всім, хто цікавиться історіями про схід України - болючими, сумними, але не позбавленими надії. Саме такою для мене стала й історія про лелеку.

, Жадан хуйню не порадить . З пенсії замовлю .

Прекрасна книга від прекрасного автора. Довга-довга вступна частина, детальний опис підготовки до майже нереального завдання - вивезти діток з дитбудинку до того, як селище займе ворог. Пригоди в дорозі, напруга від відповідальності, зустрічі з різними людьми, добрий гумор, навіть за таких обставин... І все це - заради 13 хвилин операції з порятунку дітей... Я завжди вірила в людей. Хоча я часом їх ненавиджу. Але такі історії змушують задуматися, повірити, що не все втрачено, що люди залишаються людьми у найтяжчих умовах, що любов і обов'язок - не просто моральні категорії, а ось - живе їх втілення. Дякую Дмитру за книгу. Дуже рекомендую.

Прекрасна книга від прекрасного автора ?. Довга-довга вступна частина, детальний опис підготовки до майже нереального завдання - вивезти діток з дитбудинку до того, як селище займе ворог. Пригоди в дорозі, напруга від відповідальності, зустрічі з різними людьми, добрий гумор, навіть за таких обставин... І все це - заради 13 хвилин операції з порятунку дітей... Я завжди вірила в людей. Хоча я часом їх ненавиджу. Але такі історії змушують задуматися, повірити, що не все втрачено, що люди залишаються людьми у найтяжчих умовах, що любов і обов'язок - не просто моральні категорії, а ось - живе їх втілення. Дякую Дмитру за книгу. Дуже рекомендую.